Апостоли були послані Христом проповідувати Євангеліє спасіння всім народам, незважаючи на переслідування та несприятливі зовнішні умови. Серед Апостолів, Андрій Первозванний, за достовірними історичними джерелами та переказами Церкви, проповідував у Малій Азії, у Причорномор’ї, у Фракії та Ахаїї, де й прийняв мученицьку смерть. Місія апостола Андрія у цих регіонах сприяла тому, що їхні Церкви, такі як Трапезундська, Константинопольська та Патрська, особливо шанували його як засновника та покровителя. Константинопольська Церква встановила день пам’яті апостола (30 листопада) своїм Престольним святом.
Про апостольство Константинопольського престолу можна судити і про діяльність у Малій Азії апостола і євангелиста Йоанна Богослова, який написав книгу Одкровення «семи Церквам в Асії» (Об’явлення 1,4), тобто Церквам Ефеса, Смирни, Пергама, Фіатири, Сард, Філадельфії та Лаодикії, які перебували під юрисдикцією Константинопольської Церкви з IV ст. Подвійне апостольство Вселенського престолу було проголошено Патріархом Ігнатієм на Дворазовому Соборі (861).
До Костянтина Великого невелике місто Візантія було єпархією, що підкорялася митрополії Іраклії (Фракії). Першим єпископом, призначеним самим апостолом Андрієм, був апостол Стахій. Політичне та культурне становище, яким славився Константинополь як нова столиця християнської імперії вже у IV ст. викликав значні перестановки в організації Церкви. Формування високого церковного становища Константинополя як духовного центру християнського світу відбувалося стрімко. Офіційне відкриття Константинополя як нової столиці відбулося 330 року.
У період між Першим і Другим Вселенськими соборами (325–381), приблизно за п’ятдесят років, Константинополь розвинувся до провідної Церкви, про що свідчить провідна роль її єпископів під час Тріадологічних суперечок. Другий Вселенський Собор врегулював головне положення Константинопольської Церкви над патріархатами Сходу, що вже склалося на практиці. Четвертий Вселенський Собор завершив церковне піднесення Константинопольської Церкви.
Це привілейоване становище Вселенського Патріархату, що ґрунтується на чітких канонічних положеннях, виявилося в історії Православної Церкви за межами юридичної підстави, у своїй фізичній природі. Православну цивілізацію неможливо зрозуміти без Константинополя, який став великим центром православ’я протягом усього його динамічного історичного шляху. У період розквіту і могутності Вселенський Патріархат очолив формування догматів, скликання Вселенських Соборів, розвиток чернецтва, насичення всього життя імперії християнським духом, у гармонійній співпраці з політичною владою, так що справді Візантія є унікальним у світовій історії прикладом справжнього проживання Євангелія. Він також з великим успіхом провадив місіонерську діяльність з часів святителя Йоанна Золотоустого, кульмінацією якої в IX та X ст. стала місіонерська експедиція у слов’янський світ. Константинополь передав слов’янським народам православний дух, накопичений тривалим історичним досвідом, і разом з ним онтологічно перейнявся глибиною слов’янської культури, яку неможливо зрозуміти без навернення до її духовних прабатьків. Завдяки цій місіонерській діяльності вона стала Матір’ю-Церквою всіх народів, які через неї прийшли до християнської віри.
Після втрати зовнішнього блиску та могутності внаслідок обставин, Вселенський Патріархат взяв на себе, як люблячу матір, завдання захисту та турботи про поневолених православних народів. З великою розсудливістю та мудрістю він діяв у нових умовах часу та зумів зберегти православну віру та самосвідомість православних. Поява великої кількості новомучеників у цей період є похвалою та славою Православної Церкви, яка пов’язує її з давньою Церквою перших століть, гонінь та мучеництва.
Вселенський Патріархат разом із православною вірою зберіг національну самосвідомість народів Балкан. Православ’я не пригнічує здорову любов до Батьківщини, а гармонійно інтегрує її у безліч інших характеристик, що становлять людську сторону Боголюдського тіла Церкви. Під егідою Вселенського Патріархату православні народи культивували свої національні мови, розвивали власну церковну літературу та чули Євангеліє своєю мовою (Діяння 2,8), як і в день П’ятидесятниці.
У 1872 році Вселенський Патріархат засудив «етнофілетизм» (релігійний націоналізм) як небезпечне нововведення, коли націоналізм претендував на панівне становище і ставив себе на чолі характеристик, що становлять Церкву, ставлячи тим самим під загрозу її духовний, наднаціональний характер та її єдність, засновану на духовних принципах.
Створення незалежних держав на Балканах мало прямим наслідком створення автономних помісних Церков. Вселенський Патріархат, незважаючи на зменшення своєї великої юрисдикції, канонічним шляхом надав автокефальний статус Церквам нових балканських країн. Він реагував лише на випадки образи нормального порядку та перебільшення етнофілетичних критеріїв. Однак цей поділ на національні Церкви був новим явищем у житті Православної Церкви. Багато століть тому поступка автокефалії Російської Церкви (1589) не створила проблем у відносинах православних, що пов’язано не тільки з покірністю дочки по відношенню до Матері-Церкви, але й з тим, що принцип національності, який, будучи основою існування нових держав і був пов’язаний із національними претензіями між ними, сприяв охолодженню відносин між автокефальними Церквами, особливо у періоди тривалих воєнних конфліктів.
Вселенський Патріархат, з болем спостерігаючи за цією відсутністю єдності серед православних, з початку XX ст. зробив старанну спробу зміцнити православні відносини, переглянути єдність між ними, яка з Божої милості увінчалася з повним успіхом. Численні православні зустрічі і, насамперед, вирішальна подія – скликання та проведення Святого та Великого Собору Православної Церкви (Крит, 2016) доводять, що епоха відчуження тепер є простим історичним спогадом. Історичні ініціативи Константинопольської Церкви та вольова реакція інших автономних Церков створили сприятливі умови для продовження на цьому шляху Православної Церкви.
Досягнення православної єдності полегшило справу примирення з іншославними з метою досягнення поєднання всіх. Воістину єдина Православна Церква свідчить про православну віру, вступаючи в діалог з іновірцями з любов’ю та істиною. У жодну іншу епоху не було такої кількості богословських діалогів, як сьогодні. Результат цих діалогів і взагалі участь православних у так званому Екуменічному русі, поки ця участь ґрунтується на принципах православної віри та життя, надано благодаті Бога, Який є вірною любов’ю та любить по правді.
Константинопольська Церква, що займає перший престол серед автокефальних Церков і має історичне та богословське право та відповідальність ініціювати та координувати дії всеправославного значення, не перестає бути помісною Церквою, юрисдикція якої обмежена певною географічною територією.
Велика юрисдикція Константинополя поступово стала зменшуватися з наданням автокефалії помісним Церквам: Руській Церкві (1589), Елладській Церкві (1850), Сербській Церкві (1879), Румунській Церкві (1885), Церкві Польщі (1924), Церкві Албанії (1937), Церкві Болгарії (1945), Церкві Грузії (1990), Церкві Чеських та Словацьких земель (1998) та Церкві України (2019).
Більш серйозним було скорочення юрисдикції Вселенського Патріархату, викликане втечею православного населення зі своїх прабатьківщин у Понті, Фракії та Малій Азії, які, як ми бачили, становили історико-географічну територією Церкви для багатовікової юрисдикції. Цей політ відбувся після Малоазіатської війни 1922 року і продовжується до цього дня. Таким чином, з цих областей залишилися в Туреччині сьогодні Константинопольська архиєпископія та чотири митрополії: Халкідонська, Деркоська, Принцевих островів, Імвроса і Тенедоса. Останніми роками літургійне життя відродилося в інших історично важливих церковних єпархіях країни, таких як у Митрополії Пісідії, Вріули, Смирни, Адріанополя, Бурси, Ганоса та Хори.
Вселенський Патріархат, як це передбачено Священними Канонами, започаткував нові Архиєпископії та Митрополії в Європі, Америці, Океанії та Азії, що відрізняються особливим динамізмом.
За межами Турецької держави залишаються митрополії Додеканеса (Греція), напівавтономна Критська Церква, Патріарший Екзархат святого острова Патмоса, Афонські монастирі та інші Патріарші установи та будинки по всьому світу, що також знаходяться під прямою юрисдикцією Вселенського Патріарха. Крім того, до юрисдикції Вселенського Патріархату входять також Митрополії так званих «Нових територій», управління якими було передано у 1928 році на комісійній основі Елладській Церкві.